Підпалили руку і збрили брови: морський прикордонник з Маріуполя – про тортури в Таганрозі
Повномасштабну війну 19-річний маріуполець Ілля Ільяшенко зустрів у морі. На кораблі він був одним із наймолодших прикордонників. Та це не завадило військовому тримати оборону рідного міста протягом 86 днів запеклого протистояння. Саме це він описав у своїй книзі, яку планує невдовзі видати.
Оборона Маріуполя – найважча, найтрагічніша та водночас одна з найменш розказаних історій цієї війни. Попри те, що в ці дні, два роки тому, за запеклим протистоянням українських захисників із нерівними силами російських окупантів, спостерігав ледь не увесь світ, про історії самих оборонців, які зупинили близько 20 тисяч російських військових та не дали оточити війська України на Донбасі, мало хто знає. Як і про страшні тортури у російських в’язницях, де досі залишаються близько двох тисяч українських бранців з «Азовсталі».
«Ми першими зустріли ворога на морському кордоні»
Ще й року не минуло, як 19-річний маріуполець Ілля, здійснив свою мрію – вийшов у море. Але, зважаючи на обставини й війну з країною-сусідкою, у рейси не пішов, а обрав для себе шлях морського прикордонника.
«Я завжди дивився в бік моря. Мріяв ходити в рейси, як мій дядько, з яким тісно спілкувався з дитинства. Тож морський ліцей був обраний цілеспрямовано. Проте війна у нас – з 2014-го року, і всі пам’ятають, яких обстрілів вже зазнавав Маріуполь у перші роки. Тому я трохи змінив свій курс і пішов у морські прикордонники. Це був 23-ий загін морської охорони, до якого я приєднався у березні 2021 року», – пригадує Ілля.
А 21 лютого 2022-го року хлопець пішов у свою першу відпустку. З якої його відкликали вже наступного дня:
«Сказали виходити в море. Без пояснень. Ти повертаєшся на борт, дав наказ командир. Ми вийшли на наш морський кордон і там чергували».
А вже 24 лютого 2022-го саме моряки-прикордонники, серед яких був наш герой, першими зустріли ворога в морі та закрили доступ противнику до Маріупольського порту:
«Підняли по бойовій тривозі. Я був навідником, тому одразу побіг до барбету (броньований захист гарматної установки – ред.) і чекав наказу, що робити далі. Був готовий відкривати вогонь. У прицілі я побачив, що до нас наближається п’ять російських кораблів. Погода була погана: вітер, штормило. Звичайно було страшно. Наш катер на той момент був у морі єдиним».
За словами Іллі, озброєння теж колосально відрізнялося: якщо українські кулемети були калібру 12,7, то у ворога – 30-й калібр. Та й установки, на відміну від українських, – і на носі, і на кормі корабля.
«Командир нас зібрав і сказав: хлопці, повномасштабна війна, військові частини горять, будемо приймати бій. І тоді ми гуртом прямо в морі заспівали пісню «Батько наш Бандера…», – показує мій співбесідник відео в телефоні з того злощасного дня, яке дивом збереглося. – Його мені надіслали хлопці, коли я повернувся з полону. Така гордість взяла за наш екіпаж. Хоча половини з нього вже немає. Командир теж загинув…».
«Я вчився під час самого бою»
У нерівний бій українські військові не вступили. За пару годин, з частини надійшов наказ, щоб борт йшов на базу.
«Ми зайняли оборону території нашої бази. А наступного ранку вже висунулися на позиції. Командир зібрав весь підрозділ і запитав, хто готовий та має бажання виїжджати. Я одразу підняв руку», – розповідає маріуполець.
Молодий прикордонник добре розумів, що зовсім не знає тактики ведення бою в місті. Але складати зброю точно не збирався. Він мав гарну фізичну підготовку і встиг пройти курс тактичної медицини, тому навіть не сумнівався, аби ставати на захист свого рідного міста.
«Я займався спортом, тому фізична форма у мене була гарна. Але база знань морського прикордонника була недостатньою для боїв у місті чи в полі. Всьому вчився вже по ходу справи. Ми – маріупольці й для нас війна не тільки почалася. Тому великого страху спочатку не було, бо ми це вже пережили. А ось із рідними зв’язатися, звісно, хотілося. Ще в морі перше бажання було набрати матері. Але не було зв’язку. Коли вже з бази набрав, то вона розказала, що поряд горить військова частина».
Перші дні Ілля облаштовував позиції біля торговельного центру «Портсіті», неподалік виїзду на Запоріжжя. Військові окопалися і вели спостереження, аж доки їхньої позиції не здали.
«Це був мій район. Я добре його знав. Там ми окопалися, облаштували кулеметні позиції. В кожного був свій сектор огляду. Пару днів було тихо, а тоді почалися обстріли. Наші позиції здали колаборанти, бо по нас точково працювали міномети. На шостий день приїхали нацгвардійці, поставили міномети, відпрацювали в напрямку села і поїхали. А через тридцять хвилин окупанти почали гатити. Вже з «Градів». Це був перший шок, – зізнається хлопець. – Але я завжди мав бажання вчитися: у мене постійно були питання до побратимів. Наприклад, як зробити так, щоб мене не «задвохсотили». Вони сміялися, але всі підказували, як себе поводити під час мінометного обстрілу, артилерійського, як правильно пересуватися. Добре було, що майже завжди працював поряд з азовцями. Я вчився під час самого бою».
За тиждень військові отримали наказ від командира дислокуватися в Маріупольському морському порту. Саме морські прикордонники на той час закрили вхід в акваторію порту, щоб окупанти не змогли зайти.
«Ми – моряки, тому в Маріупольському морському порту і базувалися. Виїжджали, правда, ще на позиції у мікрорайон «Черемушки». Колись це був тихий спальний район, який росіяни перетворили на зруйноване гетто, – констатує прикордонник. – А потім до прориву на «Азовсталь» я залишався на спостережних позиціях у порту.
Ми займалися протидиверсійною обороною. Наше завдання було – не допустити висадку ворожого десанту і диверсійних груп в акваторію порту і на узбережжя Маріуполя. З найприємніших тодішніх спогадів – підірваний десантний катер з екіпажем і десантом на борту».
Прорив на «Азовсталь» – найважчий день за всю оборону міста
Ніч з 14-го на 15-те квітня для захисника видалася справжнім випробуванням. Він дивом залишився живим.
«Редіс» дав наказ: всі оборонці Маріуполя повинні були переходити до «Азовсталі», — продовжує свою розповідь «Смурф», це – позивний Іллі. – Місто взяте в кільце. Порт був у кільці, «Азовсталь» – у кільці. Нам треба було прориватися з одного кільця в інше. Ми їхали у великій колоні. Машин 60 напевно. Ще з півтисячі військових йшли пішки. Це – найважчий день за всю оборону міста. Багато загинули, багато поранених. Навколо все горіло. Я б описав це, як справжнісіньке пекло».
Морський прикордонник ще з чотирма бійцями їхав легковим автомобілем, поряд з БТРом. Військовим здавалося, що так безпечніше. А виявилося навпаки.
«По БТР прилетіла протитанкова ракета і він почав горіти, наступна була по нашій машині. Впала під колесо. Авто перевернуло, зім’яло. Як це було, я не можу описати, бо відключився. Коли прийшов до тями, бачу, що хлопців немає. Дах у машину був провалений і мій шолом просто розірвало на дві частини. Якби був не в шоломі, вже точно не спілкувався б з вами. Я думав, що стікаю кров’ю, бо увесь був мокрий: по обличчю все текло. А це був піт. З вух йшла кров. Це була моя важка контузія».
Маріупольцю вдалося залягти біля пагорба, де було ще кілька військових. Навколо все палало, зривалися міни.
«Я побачив групу хлопців і приєднався до них. Вони були з «Правого сектору». Я лежав, а поряд, просто за 10-15 метрів, розривалися міни. Виглядало так, ніби все навколо взяли й підпалили. Ми знайшли маленький будиночок. Коваля якогось, мабуть. Бо там ковальня була. Пробули там хвилин тридцять і на вхід прилетіла міна. Знову відключилися. Прийшовши до тями, побачили, що всі живі й дивом нікого не поранило. Вранці вирішили висуватися далі».
В українських захисників було два варіанти: спробувати піти через Пост-Мост або форсувати річку.
«Або висуваємося до річки, роздягаємося, все топимо і перепливаємо її, або пересуваємося до Пост-Мосту і переходимо його. Останнє для мене виглядало самогубством. Тому я запропонував варіант з річкою».
Як виявилося, цей варіант був дійсно кращим, бо міст прострілювався з усіх боків. Але хлопці не розрахували, що вода в річці буде настільки холодною, що судомить тіло.
«Мені здавалося: що там переплисти? Я три роки плаванням займався – впораюся. Але коли почав перепливати, коли повністю вже опинився у воді, то відчув, як моє тіло каже мені: «Ти – дурний!». Я навіть пів річки ще не переплив, як схопила судома. Я почав тонути, напився води. Через силу дістався іншого берега, де просто впав, бо тіло оніміло повністю, я не відчував нічого».
Діставшись берега, хлопці побачили зовсім поряд тіло загиблого і зрозуміли, що відлежуватись точно не час і не місце.
«У “двохсотого” було снайперське поранення в спину. Це свідчило про те, що десь поряд працює снайпер. Я кажу хлопцям: треба бігти негайно. Так ми півтора кілометри в берцях і плавках ще бігли «сірою зоною» до «Азовсталі».
«Редіс сказав: хлопці, ви – герої!»
Після важкого прориву на завод, всіх, хто зміг дістатися, зібрав командир Денис Прокопенко.
«Редіс сказав: хлопці, ви – герої! Кожен, кому вдалося прорватися через кільце окупантів і приєднатися до інших сил оборони. На жаль, дістатися вдалося далеко не всім. Багато загиблих і поранених».
Ілля пригадує оборону «Азовсталі», як дуже важливий період у своєму житті. Адже, попри щохвилинні обстріли, нестачу їжі й води, – там всі були, як одна велика родина. Ділилися останньою банкою консерви, спали на одній ковдрі, притулившись один до одного, щоб зігрітися.
«Місце, де тебе ніхто ніколи не кидав, якщо коротко, – констатує мій співбесідник. – Було важко, тому що потрібно було виживати, виконуючи бойові завдання. Кожен день – це був пошук їжі й води. І коли ти йшов за водою, ти розумів, що можеш вже не повернутися. Пішла група, російський літак скинув ФАБи (фугасні авіабомби – ред.) з літака, всі “двохсоті”. Але приймати позицію, що ти не виходитимеш заради збереження життя – це тупо, бо всім треба було щось їсти й пити».
Авіапрорив на «Азовсталь»: прилетіли в пекло, щоб допомогти
На «Азовсталі» у більшості було одне завдання – не дати ворогу зайти на завод. Тобто це були спостережні пункти, позиції, щоб завжди бачити ворога. Але Ілля ще був одним із тих, хто зустрічав, в рамках спецоперації, гвинтокрили, які прилітали в Маріуполь.
«Це було щось неймовірне: дивитися і бачити українські вертольоти в оточеному Маріуполі. Бачити хлопців, які задоволені виходили з тих гвинтокрилів, радіючи, що змогли це зробити. Вони за власним бажанням прилетіли в пекло і радіють тому, що змогли прорватися, бо понад усе хочуть допомогти».
Це була надсекретна, найнебезпечніша повітряна спецоперація на екстремально низьких висотах заради порятунку важкопоранених. «Смурф» пригадує й останній рейс, як росіяни збили один гвинтокрил, який евакуював поранених.
«Чотири борти прилетіли. На кожному борту був екіпаж, який залишився у Маріуполі. Це добровольці, які з Києва та Дніпра виявили бажання летіти, щоб виконувати завдання. Гвинтокрили назад забирали поранених важких. Вони тільки вилетіли від нас, минуло п’ять хвилин і передають по радіостанції, що один борт упав. Його збили росіяни під Маріуполем».
20 травня Ілля разом з іншими оборонцями приморського міста залишив Маріуполь, але шлях тоді був тільки один — у полон.
«Редіс нас усіх зібрав і сказав, що є наказ від головнокомандувача припинити оборону «Азовсталі». Я розумів, для чого все це робиться: щоб пораненим було де лікуватися, щоб вони залишилися живими. Заради них, я гадаю, більшість була готова здатися в полон, – зізнається «Смурф». – Нам тоді обіцяли, що ми матимемо зв’язок з рідними, що гуманітарка з України буде, що Ірина Верещук до нас приїде… Я вийшов в останній день із заводу, 20 травня, після мене тільки командири виходили. І коли росіянин вибив мені при перевірці рюкзак з медикаментами, який я ніс, зі словами: «Он тєбє нє понадобитца», зрозумів, що не варто вірити у нормальне ставлення до нас. Готуватися треба до найгіршого. Але я недооцінив ворога і те, як це – перебувати у нього в полоні».
«Мене роздягли повністю і шокером сорок хвилин – по всьому»
Далі була Оленівка, де морський прикордонник пробув кілька тижнів. Потім його повезли у росію: спочатку – в Таганрог, потім – у Кам’янськ-Шахтинський.
«Таганрог – це одне з найжахливіших місць утримання українських полонених. Там було гірше, ніж у Маріуполі й «Азовсталі» разом взятих. І морально, і фізично. Постійні допити, які обов’язково закінчувалися катуваннями. Туди приїжджають саме такі люди, які вміють добувати інформацію. Вони це робили через тортури, через катування, «тапік» – коли до пальця приєднують струм, крутять машинку, і він починає бити тебе. Це – нереально боляче».
Та найнестерпнішим був допит, коли російським спецпризначенцям хтось доніс інформацію, що Ілля – один із військових, який у Маріуполі виконував завдання на тих позиціях, де були «двохсоті» російські армійці:
«Хтось злив інформацію. Він мені показує позицію і каже: «Був тут?». Відповідаю: «Ні, не був». Мене роздягли повністю і шокером сорок хвилин – по всьому. Там немає такого: по руці, чи по нозі. А в кінці допиту, коли я був напівпритомний, поліціянт каже: руку в сторону. Я виставляю. Він чимось поливає, підпалює і рука спалахує. А інший росіянин підходить і рушник кидає на руку. Це подвійний вплив: фізичний і психологічний».
Із перебування в СІЗО Таганрогу Ілля Ільяшенко пригадує, в основному, побої, бо вони були щоденні: зранку й увечері. Ще, за словами мого співбесідника, було нестерпно важко через інформаційний вакуум.
«Ти не знаєш нічого: що з рідними, де вони, коли ти вийдеш? Який день сьогодні чи котра година? Перебуваєш в інформаційному вакуумі – і це морально дуже важко терпіти. Ти стоїш днями і вчиш яку-небудь «смуглянку», присідаєш по 800-1000 разів, віджимаєшся, незважаючи на те, що сил немає зовсім. Годували – ложкою макаронів… Лягати, сидіти не можна. Дивитися на працівників ізолятора не можна. По руках били. Витягуєш дві руки у «кормушку», вони луплять по пальцях, не дай бог прибереш, буде ще гірше».
Також прикордонник розповідає, що «червоною ганчіркою» для росіян було татуювання на тілі українських військових. Його вони ототожнювали з «фашизмом».
«Ще у той день, коли мене привезли в СІЗО Таганрога, мені збрили брови і били киянкою так, що я потім кров’ю в туалет ходив пару місяців. Це все – за татуювання орла на грудях. Вони кричали, що я – «фашист». А за тату ластівки – били в одну точку по нозі, доки нога не розпухла, бо вирішили, що я – пілот і тому в мене пташка набита. Коли я сказав, що моряк, вирішили, що той самий, який послав корабель. Я їм кажу, то був острів Зміїний, а не Маріуполь… Словом, їм байдуже, за що бити. Нема за що – вигадають».
«Мати три дні сиділа під тюрмою»
Майже п’ять місяців пробув Ілля в нестерпних умовах таганрозького СІЗО. Потім його перевели у Кам’янськ-Шахтинський.
«Це вже була тюрма, в якій я пробув ще півроку. Там було легше. До напівсмерті не забивали».
Під стіни в’язниці приїздила мати українського бранця, якій військовополонені з попередніх обмінів розповіли, що Ілля – живий.
«Перший місяць після виходу з «Азовсталі» я був у списках загиблих. І ці списки бачила моя мати. Вона чекала тіла, але десь у душі вірила, що я – живий. Коли хлопці їй дали знати, що я – в Кам’янськ-Шахтинську, вона приїжджала туди. Їй сказали: «Чекайте, ми вам зателефонуємо». Три доби в грудні 2022 року мама провела під тюрмою і ніхто їй нічого про мене не сказав».
Але згорьована жінка таки дочекалася свого сина. 16 лютого 2023 року серед сотні повернених українських бранців був її син.
«Лише коли мати мене дочекалася, перебралася до Києва. Хоча я її просив ще тоді, у перші дні вторгнення, щоб вони їхали. Але вона сказала: доки ти тут, я нікуди не поїду».
«Найбільша мрія, щоб усіх повернули з полону»
Наразі Ілля дописує книгу про його війну. Війну, яку йому вдалося пережити у такому юному віці. Вже навіть є видавництво, яке готове видати друковану працю хлопця.
Ілля – молодий українець, у якого, безумовно, попереду все життя. Він будує плани і має свої мрії. За одну з них постійно бореться.
«Щоб всіх наших із полону повернули. Я казав уже, що найкращі нагороди – це повернені з полону побратими. Українцям необхідно більше говорити про полонених захисників Маріуполя та брати участь у мітингах на їх підтримку. Приходити на акції, – це теж нагадування. Воно тільки здається, що немає сенсу в цьому всьому, але насправді сенс є. Світова спільнота це все бачить, все моніторить. Оборонці Маріуполя 86 днів стояли за всіх українців, 82 з них – у повному оточенні. Чому українці так не стоять за них тепер? Не під кулями, а бодай на мирній акції», – наголосив Ілля Ільяшенко.
Сніжана Божок
